<"Український ВибЁр" [Москва]. 1997. Травень-червень. No 5-6.>
АндрЁй М. Окара
ЗАПИСКИ КИЇВСЬКОЇ ДОКТОРА ФАУСТА
Забужко Оксана.
ПольовЁ дослЁдження з українського сексу. Роман. -- Киев: "Згода", 1996. -- 142 с.Досить дивне виникає враження, коли пишеш про книгу, яку, знаєш точно, мало кому з читачЁв цЁєї замЁтки доведеться не те щоб прочитати, а Ё на очЁ побачити. "ПольовЁ дослЁдження з українського сексу" минулого року стали чи не першим (у сучасному розумЁннЁ) українським бестселером -- книга київської поетеси та Ёсторика фЁлософЁї Оксани Забужко (їй належить також наукова праця "ФЁлософЁя української Ёдеї та європейський контекст") водночас зробила її популярною не лише у колЁ вишуканої ЁнтелЁгентської публЁки, але й серед широких читацьких мас. До речЁ, дуже характерна для сучасного постмодернового мистецтва тенденцЁя на зближення масової культури з Ёнтелектуальними претензЁями.
Середньостатистичний росЁйськомовний читач з традицЁйною байдужЁстю ставиться до української лЁтератури, у якЁй його знання, як правило, обмежуються Ёменем Т. Шевченка, у кращому випадку -- ще й ЛесЁ Українки, І. Франка та О. Довженка (мало хто знає, що останнЁй не лише фЁльми знЁмав). А проте українська лЁтература при всЁй своїй мовнЁй близькостЁ до росЁйської надзвичайно далека вЁд неї типологЁчно -- у нЁй панують зовсЁм ЁншЁ, нЁж у росЁйськЁй, мотиви та свЁтовЁдчуття. У нЁй представлений Ёнший погляд на свЁт
.За радянської епохи українська лЁтература була другою за обсягом (за кЁлькЁстю письменникЁв та читачЁв) пЁсля росЁйської серед радянських лЁтератур, Ёснувала у станЁ деякої внутрЁшньої самодостатностЁ -- порЁвняно мало її було представлено у московських "товстих" журналах, ЛЁтературний Ёнститут Ём. Горького в її ЁсторЁї займає куди менше мЁсця, нЁж, скажЁмо, в лЁтературах Дагестану. Тому українська поезЁя Ё проза 1960--1980-х рокЁв в особЁ таких неординарних та видатних авторЁв, як ЛЁна Костенко, Василь Симоненко, Микола ВЁнграновський, Павло Мовчан, Ірина Жиленко, Василь Стус, Олесь Гончар, Павло Загребельний та Ён. вЁдомЁ у РосЁї менше, нЁж, наприклад, представники Ёнших так званих "нацЁональних" лЁтератур -- Й. Друце, В. Биков, А. Адамович, С. АлексЁєвич, Ч. Айтматов, К. КулЁєв, Н. Думбадзе, Р. Гамзатов. Може бути, росЁйськомовним читачам вЁдомЁ Борис ОлЁйник та ВЁталЁй Коротич, та й то не як поети, а один -- як автор публЁцистичного бестселера "Два роки в КремлЁ" -- книжки проклять на адресу Горбачова, другий -- як головний редактор "Огонька" часЁв того ж Горбачова.
"ПольовЁ дослЁдження..." в цЁлому можна сприймати як фемЁнЁстичний роман. Але тут немає того чоловЁконенависництва, притаманного класичному фемЁнЁзму. Це -- екзистенцЁйна бЁографЁя чи то героїнЁ, чи то авторки: текст являє собою потЁк свЁдомостЁ тридцяти з лишком- рЁчної жЁнки, куди час од часу вплЁтається то росЁйська "матушка", то американський сленг, то вишукана українська лЁтературна мова, то власнЁ вЁршЁ. (До речЁ, чи не вперше за ЁсторЁю українського
слова друкованим способом вЁдтворюється великоруська експресивна лексика -- враження надзвичайне, приблизно таке, як рокЁв сЁм тому вЁд "одкровень" ЕдЁчки ЛЁмонова).Фабула "сексуальної одисеї" окреслена не дуже чЁтко Ё складається з еротичних пригод та деяких Ёнших "перипетЁй". Од банального "жЁночого" роману або вЁд популярної ще донедавна "чорнухи" цей роман рЁзниться стрункою системою авторських емоцЁй та рефлексЁй, котрЁ якраз Ё є головним органЁзуючим началом тексту. Тим бЁльше, головна тема роману не жЁноча, а чоловЁча -- почуття духовної, душевної та Ёнтелектуальної незадоволеностЁ од спЁлкування з сильною половиною людства. НадсвЁдома, майже метафЁзична ЁмпотенцЁя сучасного українського чоловЁка -- ось що доводить до розпачу Ё саму Оксану, Ё її лЁтературну alter ego.
Героїня роману -- Ёнтелектуалка, особистЁсть незалежна, самодостатня, здатна, так би мовити, до внутрЁшнього самостояння. Вона (як Ё сама Оксана) безперервно курсує помЁж Києвом та Нью-Йорком, читає лекцЁї в американських унЁверситетах, вЁдвЁдує науковЁ конференцЁї, "тусується", що називається, з американською лЁтературною та Ёнтелектуальною богемою.
У сучаснЁй "жЁночЁй" прозЁ фемЁнЁстської орЁєнтацЁї присутнЁй дуже показовий для сьогодення мотив -- жЁнка не те щоб хоче стати чоловЁком-творцем, вона змушена ним стати. ЖЁнка шукає гЁдного духовного та Ёнтелектуального партнера, але всЁ пошуки марнЁ -- її оточують суцЁльнЁ Ёмпотенти (в духовному та Ёнтелектуальному вЁдношеннЁ, звЁсно). Героїня Оксаниного роману ще й поетеса -- вона пропускає через власну емоцЁйну уяву радянську дЁйснЁсть останнЁх десятирЁч. Можливо, тому вона приречена не тЁльки на психологЁчну самотнЁсть, але й на самотнЁсть екзистенцЁйну.
ЯкЁсь нЁкчемнЁ та слабосилЁ українськЁ чоловЁки-ЁнтелЁгенти, як-от приятель героїнЁ -- невдаха-художник, що чЁпляється до неї з манЁакальною Ёдеєю: "От вЁзьму й зроблю тобЁ дитинку, чуєш? синочка" (С. 28), вихованЁ у рабському дусЁ, з комплексом нацЁональної та соцЁальної неповноцЁнностЁ, не в змозЁ задовольнити вишуканЁ претензЁї героїнЁ, та й просто стати принаймнЁ гЁдними спЁврозмовниками. З Ёншого боку, героїнЁ на сюжетному шляху постЁйно трапляються чоловЁки з найнижчої касти -- жлоби, український рЁзновид homo soveticus, що й розмовляють виключно росЁйською (точнЁше -- на плебейському суржику)
, Ё нЁякою проблематикою не завантаженЁ (згвалтувати, правда, можуть, навЁть по телефону), Ё взагалЁ -- життям задоволенЁ "на всє сто". У сучасних дамських романах Ёдеальний герой -- це модернЁзований образ принца на бЁлому конЁ (або "МерседесЁ"), в якого вЁдсутнЁ будь-якЁ рефлексЁї, окрЁм гЁпертрофованої чуттєвостЁ. ЗовсЁм Ёнше зустрЁчаємо в Оксаниному романЁ: свЁдомЁстю головної героїнЁ володЁють не просто сильнЁ й мужнЁ чоловЁки, готовЁ до кЁнця боротися з реальним та метафЁзичним злом, вони ще мають Ё духовний вимЁр -- щось на зразок дисидентЁв та полЁтв'язнЁв: "Марченко, Стус, Попадюк... молодЁ й красивЁ, не набагато й старшЁ за тебе буйночубЁ хлопцЁ, ти мрЁяла про них, як ровесницЁ про кЁноакторЁв, ось вЁн вийде на волю, пошрамований Ё мужнЁй, Ё ми зустрЁнемось, -- тЁльки вони нЁколи не виходили... Вирватись не було куди, скрЁзь були комсомольськЁ збори, полЁтзаняття й чужа мова..." (С. 129).Отже, українськЁ чоловЁки в ЁнтерпретацЁї Оксани -- творЁння у своїй бЁльшостЁ неповноцЁннЁ. Шлях виродження українського мужчини -- вЁд гордого та волелюбного козака-запорожця до радянського прапорщика (сержанта, старшини, капЁтана) -- ревного служаки. "В рабствЁ народ вироджується... -- виживання скоро пЁдмЁняє собою життя, обертається виродженням..." (С. 82).
Перебуваючи якось в ІзраїлЁ (на черговЁй науковЁй конференцЁї, звЁсно), героїня десь на вулицЁ звертає увагу на Ёзраїльських солдатЁв: високЁ, стрункЁ, як на пЁдбЁр, -- "мЁфологЁчнЁ велетнЁ... мов сама земля ожила й заходила в рЁст, ах якЁ мужики, бенкет для зору! -- в СхЁднЁй ЄвропЁ пЁди-но пошукай таких розкЁшних бардадимЁв семЁтського типу, -- нЁби там, серед на вохру випалених безводних пагорбЁв, Ё далЁ тривала, нЁколи не перериваючись, бЁблЁйна ЁсторЁя... Але в них -- в них усе-таки є випаленЁ до вохряної жовтизни пагорби, на яких триває ЁсторЁя: хто скаже менЁ, де наш Єрусалим, де його шукати?" (С. 83).
Симптоматично, що про це пише жЁнка -- все ж таки слов'янська цивЁлЁзацЁя має матримонЁальний характер -- усе в нЁй тримається на жЁнках. НавЁть у класичнЁй українськЁй лЁтературЁ чи не єдиним чоловЁком доводиться вважати слабку та хворобливу Лесю Українку. Не хотЁлося б порЁвнювати Оксану з Лесею, але сучасна ситуацЁя дещо схожа з ситуацЁєю початку XX столЁття: український народ виходить з "єгипетського полону" -- полону бездержавностЁ, з комплексом нацЁональної неповноцЁнностЁ, з загубленою культурою та забутою мовою.
У романЁ присутнЁ й традицЁйнЁ для української нацЁональної самосвЁдомостЁ мотиви самобичування Ё трохи не мазохЁзму -- авторськЁ жалЁ з приводу непрочитаностЁ української лЁтератури, з приводу нереалЁзованостЁ у цивЁлЁзацЁйному процесЁ українського народу (його "неЁсторичностЁ", якщо за Гегелем). Оксана голосом своєї героїнЁ зЁзнається, що якби вона писала, наприклад, росЁйською або англЁйською, не валялися б роками її книжки на полицях київських книгарень. Зразу б Ё слава, Ё грошЁ... КЁлька Оксаниних вЁршЁв, перекладених англЁйською Ё надрукованих в якомусь заштатному провЁнцЁйному американському журналЁ, одразу потрапляють до солЁдної американської ж "АнтологЁї свЁтової жЁночої поезЁї ХХ-го столЁття". Український письменник -- це не просто той, хто пише українською мовою. Це -- свЁдомий вибЁр лЁтературної долЁ, своєрЁдне лЁтературне подвижництво, самозречення. "Український вибЁр -- це вибЁр мЁж небуттям Ё буттям, яке вбиває, Ё цЁла лЁтература наша горопашна -- лиш зойк приваленого балкою в обрушенЁм землетрусом домЁ: я тут! я ще живий! -- та ба, рятувальнЁ команди щось довго дляються, а самому -- як його викопаєшся?" (С. 46). ЦивЁлЁзований свЁт до сих пЁр не знає не те що лЁтератури української, а й взагалЁ такої країни, такого народу. Та якось не дуже Ё хоче знати. АмериканськЁ спЁврозмовники запитують в героїнЁ: "Where are you from?" -- "Ukraine", -- "Where is that?" (С. 35).
Одначе, пЁсля своїх багатостраждальних блукань по пеклу радянського життя кЁнця 1970-х -- початку 1980-х, героїня вЁч-на-вЁч зустрЁчається не з чоловЁком-лицарем Ё не з епЁчним героєм-дисидентом, а, наче той бергманЁвський лицар з "Сьомої печатЁ", -- з Дияволом. ЗамЁсть Бога -- володар пекла. ЕкзистенцЁйний досвЁд київської доктора Фауста не дав їй можливостЁ вирватися Ёз зачарованного кола, не дав їй нЁ вЁри, нЁ надЁї, нЁ справжньої любовЁ. Катарсису -- очищення, переходу на вищий рЁвень буття -- не вЁдбулося, мЁстерЁя не вдалася. От Ё мандрує Оксанина героїня разом з самою Оксаною радянськими та пострадянськими пекельними колами...
У сучаснЁй українськЁй лЁтературЁ майже вЁдсутня оригЁнальна розважальна белетристика. ОсновнЁ її течЁї пЁдкреслено елЁтарнЁ -- це Ё пЁзньорадянська лЁтература, що тяжЁє до монументального стилю Ё тому не вписується в сучасний лЁтературний процес (О. Гончар, П. Загребельний), Ё "химерна" проза шЁстдесятникЁв -- український варЁант "магЁчного" реалЁзму (В. Шевчук, Ю. Покальчук), Ё нарочито постмодернова творчЁсть молодих письменникЁв (Ю. Андрухович). Белетристика, тим паче Ёнтелектуальна, передбачає певну традицЁю. Про Оксану в якомусь смислЁ можна казати як про родоначальницю цього жанру в українськЁй лЁтературЁ, хоча, здається, їй добре вЁдомЁ Ё тексти ГенрЁ МЁллера, Ё ЛЁмонова, Ё численних французьких письменниць. Виявляється, будь-яка нацЁональна культура, що не має повноцЁнного "нижнього поверху" -- масової розважальної культури -- приречена на вмирання. Своєю високоЁнтелектуальною книжкою Оксана має шанси створити цЁлий напрямок україномовних епЁгонЁв та наслЁдувачЁв. Високому мистецтву до останнЁх нема дЁла, але сучаснЁй українськЁй культурЁ в усЁй її рЁзноманЁтностЁ така "белетризацЁя" може статися на користь.
...У 1798 роцЁ в Санкт-ПетербурзЁ вийшло перше видання "Енеїди" Котляревського, що поклало початок новЁй українськЁй лЁтературЁ -- на народнЁй мовЁ. До того часу українська лЁтература являла собою сукупнЁсть бароккових текстЁв, написаних елЁтарною книжною мовою Ё нецЁкавих широким народним масам. Тепер, пЁсля виходу Оксаниної книжки -- майже через два столЁття пЁсля "Енеїди", -- можна впевнено сказати, що новий етап в українськЁй лЁтературЁ почався. Яким йому судилося бути, -- хто вЁдповЁсть? Котляревський генЁєм не був, але без нього був би неможливий генЁй Шевченка. ЦЁкаво, якого генЁя можна чекати тепер, пЁсля появи роману Оксани Забужко?
Популярность: 36, Last-modified: Wed, 24 Feb 1999 05:27:25 GmT